Пульсація Землі

Силур, силурійська система, С. період (за назвою давнього племені силурів, які населяли Уельс) — третя знизу система палеозою й період, що відповідає часу його формування. Виділений Р. Мурчі-соном (1935); у 1960 р. з його складу було виділено ордовик. Загальноприйнятого поділу С. немає; у нас він поділяється на два відділи й чотири яруси. Тривалість С. становить близько 28 млн років, його віковий інтервал, за сучасними положеннями, — 438-410 млн років. Це час великої морської трансгресії та значного вулканізму; наприкінці періоду виявлено різку регресію. Відомо невелике зледеніння, що, ймовірно, почалося ще в ордовику. С. був останнім періодом існування каледонських геосинкліналей в Атлантичному й Урало-Монгольському поясах. Серед тваринного світу С. дуже поширені граптоліти; рослини представлені водоростями, псилофітами, плауновими.

Стратиграфія (від лат. "опис шарів") — розділ історичної геології, або самостійна наука, що вивчає послідовності залягання та взаємозв'язки осадочних, метаморфічних і вулканогенних утворень у розрізі земної кори, а також географічне поширення різновікових відкладень. Термін був запропонований В. Смітом (1817). Завданням С. є розробка місцевих і регіональних стратиграфічних розрізів, а також загальної стратиграфічної шкали з метою створення одиниць для датування геологічних процесів і подій. Отже, С. установлює відносний вік усіх геологічних тіл, включаючи магматичні. Розвиток С. як науки базується на численних принципах і зазвичай регламентується стратиграфічними кодексами (звід основних положень класифікації, термінології, правил номенклатури), що розроблялися в багатьох країнах. У вузькому розумінні С. трактується як опис послідовності залягання геологічних утворень певної площі (країни, регіону, стандартного планшета карти); такою вона була вже на перших етапах проведення стратиграфічних досліджень. Послідовність залягання стратифікованих тіл (стратиграфічних підрозділів, або одиниць) установлюється або в результаті вивчення безпосередніх співвідношень їх у конкретних розрізах, або за палеонтологічними рештками; перший з цих напрямів отримав назву літостратиграфії, другий — біостратиграфії. Залежно від використання визначальних методів досліджень у С. виокремлюються такі напрями, як кліматостратиграфія, ритмо-(цикло-)стратиграфія, сейсмоС, хе-моС, екоС, С. подій; крім того, серед методів стратиграфічної кореляції виокремлюються геофізичні, палеомагнітні, структурно-геологічні, або діастрофічні (простежування регіональних розбіжностей). Напрям С, що вивчає геологічні тіла за часом їх утворення, називається хроностратиграфією, а за абсолютним віком — нуклеостратиграфією. Відповідно відносний вік магматичних тіл датується за спостережуваним прориванням інтрузивами одних відкладень і перекриттям їхніх виходів іншими, у результаті чого утворюється вікова "вилка" з тим чи іншим розкидом вікових значень. Запропоновані Д. В. Дробипіевим (193,9) термін "стратилогія" як наука про осадочні породи та Дж. Вейгельтом (1927) — "стратиномія", або вчення про орієнтоване розміщення неорганічних тіл у гірській породі, не набули поширення.

Структурно-геологічні перебудови — складне й не повною мірою ще вивчене історико-геологічне явище, що передбачає порівняно короткочасні (зазвичай упродовж 2-5 млн років) зміни палеогеографічного плану, тектонічних режимів і рухів на зразок магматизму, умов осадконакопйчення в більшості рухливих областей Землі. Результатом таких перебудов є закриття одних океанів і відкриття інших, початок формування гірсько-складчастих споруджень і вулкано-плутонічних поясів з іншим структурним планом розміщення. Літосферні плити в цьому випадку можуть почати рухатися в іншому напрямку та з іншою швидкістю. У фанерозої найбільш виразні С. г. п. відбувалися наприкінці раннього кембрію, у середині ордовику, на межі силуру й девону, наприкінці ві-зейського віку, наприкінці пермі, у середині келовейського й ту-ронського віків. Однією з найцікавіших особливостей цих перебудов є чітко виражена ритмічність повторення, прояв їх через 75-80 млн років.

Тетіс (за ім'ям давньогрецької богині моря Фетіди) — система протяжних морських і океанічних басейнів минулого, що розташовувалися на місці Середземноморського складчастого пояса й відокремлювали материки Ґондвана і Лавразія. Досить упевнено можна говорити про середньолалеозойський Т., або Палеотетіс, сліди якого фіксуються в герцинідах Центральної Європи, Великого Кавказу, Південних Гімалаїв. У пізньому палеозої західна частина цього Т. закрилася і на її місці сформувалися герциніди, а східна частина простяглася через Китай та Японію до Сіхоте-Аліню й навіть Коряцького нагір'я (судячи зі знахідок там так званої тетічної фауни); у цей час він являв собою гігантську затоку в межах Пан-ґеї. Характер мезозойських басейнів, які вже прийнято називати просто Т., істотно відрізнявся від характеру палеозойських: вони збільшувалися на заході й скорочувалися на сході. В окремі моменти цієї історії ширина океану сягала 4 тис. км. Басейни не залишалися однаковими, що було зумовлено періодичними розходженнями або сходженнями Ґондвани й Лавразії. У пізній крейді осьова частина Т. розташовувалася по лінії Дінаріди — Кіпр — Малий Кавказ, де фіксуються сліди відповідної океанічної кори. На північ від цього басейну розташовувалися великі окраїнно-материкові моря, у яких формувалися потужні флішові товщі (Альпи, Карпати) або писальна крейда, що збереглася на ділянках від Прикаспію до Англо-Паризького басейну. Останній етап існування Т. характеризується поділом його на ізольовані басейни, що відповідають сучасному Середземному морю й розташованому на півночі Пара-тетісу (Передальпійський і Передкарпатський прогини, Чорне й Каспійське моря). Близько 15 млн років тому морські басейни Паратетіса зникли, залишивши досить потужні товщі солей у Прикарпатті й Закарпатті та численні загадки для геологів. Іноді формулюються положення і про Пратетіс — океанічний басейн, що існував на місці пояса в пізньому докембрії.

Третинна система, Т. період — застаріла назва, що включає палеоген і неоген, які зЛ960 р. переведені в ранг самостійних систем і періодів. Термін був запропонований Д. Ардуїно (1758), і назву система отримала за більш ранніми уявленнями про первинні, вторинні, третинні й четвертинні відкладення на Землі. Багато дослідників назвами Т. с. і Т. п. користуються й зараз.