Радянський Союз у війні (1941-1945)

Битва за Москву означала невдачу і кінець «бліцкригу»: Німеччина зрозуміла, що її очікує виснажлива війна. Гнів Гітлера обручишся на генералів, у грудні - січні були зміщені 35 з них, в тому числі фон Рундштедт і Гудеріан. Проте, положення СРСР залишалося важким: військова катастрофа перших п'яти місяців війни привела до окупації ворогом життєво важливих регіонів, в яких у мирний час проживало 40% населення країни, вироблялося 68% чавуну, 58% - сталі, 40% - залізничного обладнання, 65% - вугілля, 84% - цукру і 38% зерна.

Сьогодні, як ніколи раніше, у величезній кількості радянських публікацій піднімається довгий час заборонене питання про причіпні катастрофи перших місяців війни. Всі поки підтверджують те, що писав у 60-х рр. А.Некріч («Червона Армія»): вся відповідальність за військові поразки СРСР в 1941 р. лежить на керівництві партії, і, передусім на Сталіні. Що відповідальність становлять наступні чотири аспекти: військові концепції, що повністю не відповідали ситуації; глобальна помилка в оцінці нацистської загрози в червні 1941 р.; збиткова (дуже відстаюча і неповна) політика в області озброєнь; глибока дезорганізація командного складу внаслідок чисток 1937 - 1938 рр.

Військові концепції Сталіна будувалися, виходячи з трьох ідей: Радянському Союзу ніколи не доведеться вести бойові дії на своїй території; готуватися слід до наступальної війни; будь-яка агресія проти СРСР буде негайно зупинена загальним повстанням західного пролетаріату. Як наслідок, вся радянська військова тактика і розташування військ виходили із задач наступальної війни. Так, прикордонні укріплення на лінії 1939 р. (так звана «Сталінська лінія») були демонтовані, хоча новий кордон був ще не готовий. Війська були розквартировані за багато сотень кілометрів від кордону. Все це дозволило німцям із перших днів війни дуже швидко просуватися вглиб радянської території.

Одним із найважливіших прорахунків Сталіна, визначаючих його відповідальність, була відмова приймати всерйоз численні донесення, які з початку 1941 р. попереджали про швидке фашистське вторгнення в СРСР. Одні з них надходили від радянських військових, що повідомляли Сталіну про зосередження на західному кордоні 120 німецьких дивізій (доповідь Генштабу від 6 червня), про порушення повітряного простору СРСР німецькими літаками (більше 150 з січня по червень). Інші приходили від секретних агентів (таких, як Зорі є, який, починаючи з 15 травня «видавав» з Токіо дату 22 червня), з британських (13 квітня Черчіль попередив по дипломатичних каналах Сталіна про неминучість німецького нападу) і американських джерел. До самого вторгнення Сталін перебував в упевненості, що ці повідомлення були не чим іншим, як англійськими «провокаціями», направленими на те, щоб примусити його відкрити другий фронт і полегшити тим самим положення Англії у війні. Чутки про агресивні наміри Німеччини відносно СРСР оголошувалися в зробленій за його вказівкою заяві ТАРС (14 червня) «вигадкою кіл, зацікавлених у розширенні війни» та «абсолютно позбавленими піде гав» .

До останнього моменту Сталін відмовлявся дати наказ про приведення в бойову готовність і перегрупування військ, про початок мобілізації, на яких наполягало вище військове керівництво. Навіть прифронтові мости не були заміновані. У день вторгнення командуючі атакованих прикордонних військових округів протягом кількох годин не отримували відповідей на свої запити. Тільки через чотири години після початку агресії нарком оборони, нарешті, дав необхідний наказ про обмежені дії у відповідь. Поширенню плутанини і паніки в чималій мірі сприяли суперечливі накази і туманні, вичікувальні вказівки, що віддавалися в ці вирішальні години. Увечері 22 червня, коли німецька армія, форсувавши Німан, оточила Брест і рухалася на Львів, командування РСЧА(Робітничо-Селянська Червона Армія) направило у війська директиву про «перехід у наступ» - самогубний наказ, який посилав у неминуче оточення сотні тисяч чоловік. Німецьке нашестя - в цьому одностайні всі свідоцтва, - здавалося, повністю позбавило Сталіна волі і дієздатності. Лише через дванадцять днів, 3 липня, він виявився спроможним виступити із зверненням до народу. На цілий тиждень навіть ім'я його зникло з газетних смуг. Створювалося враження, що реально на чолі держави, яка втратила управління в ті дні знаходилися нарком оборони С.Тимошенко та начальник генштабу Г.Жуков.

Незважаючи на досягнутий у 30-і рр. безперечний прогрес, оснащення Червоної Армії сучасним озброєнням страждало через відсутність продуманої політики в ній сфері. Постійне втручання Сталіна в питання вибору нових типів озброєнь часто призводило до негативних результатів. Нехай навіть військовий бюджет виріс з 1934 по 1939 р. в 7 разів - армія за цей період збільшилася з 900 тис. до 5 мли. чоловік після прийняття закону про загальний військовий обов'язок. Що ж до військової промисловості, то до кінця 1941 р. перевага в ній віддавалася масовому виробництву морально застарілої техніки, «поставленої в план» багато років тому (винищувачі 1-16, що сильно поступалися німецьким Ме-109, легкі танки БТ-5, БТ-7, Т-26 і Т-27, середні - Т-28, важкі - Т-35). Все це були моделі «вчорашнього дня», що й довели перші дні війни. Тільки в першому півріччі 1941 р., під впливом уроків фінської кампанії, виробництво нових зразків почало рости, - передусім, завдяки тиску Жукова і замнаркома оборони Шапошникова. Запізнілі зусилля принесли лише частковий ефект: сучасними винищувачами (Як-1, Лаг-З, Миг-3; випуск останніх становив 84 штуки в 1940 р. і 1950 - в першій половині 1941 р.) і танками (середні Т-34, важкі КВ) вдалося озброїти всього 15% авіаційних і 25% танкових частин. У своїх мемуарах військові керівники згадують, що відмовив Сталін і в підтримці, необхідній для виробництва ряду створених кращими конструкторами нових видів озброєнь, таких, як реактивний міномет Костикова.