Демографічні, етнічні та інші особливості функціонування економіки України в період 1991-2005 рр.

Реферат: Демографічні, етнічні та інші особливості функціонування економіки України в період 1991-2005 рр.

ЗМІСТ

Вступ

1.Соціально-демографічна криза

2. Вплив етнічної неоднорідності та інших факторів на економічну

модель України

3. Нетрадиційний погляд на вибір Україною економічної моделі

Висновок

Література

Вступ

Тема реферату: «Демографічні, етнічні та інші особливості функціонування економіки України в період 1991-2005 р.р.»

Мета реферату – розкрити сутність соціально-демографічної кризи, та вплив етнічної неоднорідності та інших факторів на економічну модель України на підставі статистичних даних.

1. Соціально-демографічна криза

В Україні вже 19 років триває демографічна криза. За період прем'єрства і президентства Л. Кучми населення країни зменшилося на 5,014 млн. осіб, приїхало в державу 0,342 млн. осіб, виїхало 1,245 млн. осіб, померло 4,223 млн. осіб (табл. 1.1).

Якщо взяти середній природній приріст населення України за 10 років до 1992 р. 100 тис. осіб на рік, то можна порахувати чисельність ненароджених українців за 1992-2005 pp. - 1,0 млн. осіб. Отже орієнтовні сумарні втрати населення України досягають 5,27 млн. осіб. Для порівняння, за період з 1927 по 1936 рр., який включав голодомор 1932-1934 pp., демографічний дефіцит населення України становив 4,58 млн. осіб [1].

Криза загострилася, про що свідчать такі показники. Чисельність населення України, станом на 1 лютого 2004 p., дорівнювала 47 576 831 особі. За 2003 р. вона зменшилася на 382 тис. осіб, з яких частка природного скорочення населення становила 93,6 % (356,8 тис. осіб), а міграційного відповідно 6,4 % (24,2 тис. осіб). І хоч порівняно з 2002 р. обсяг природного скорочення населення зменшився на 7,4 тис. осіб (або на 2,0 %), сталося це за рахунок зростання числа народжених на 17,9 тис. (4,6%) за одночасного збільшення числа померлих на 10,5 тис. (або на 1,4 %). Серед вибулих з України 63,8 % виїхало до країн СНД і 36,2 % - до країн „далекого зарубіжжя". Згідно з оптимістичними прогнозами до 2006 р. чисельність населення України зменшиться до 43,3 млн. осіб, а за песимістичними - до 40,3 млн. осіб [2].

Таблиця 1.1 - Чисельність та приріст населення України

Роки

Чисельність

населення на кінець року, тис. осіб

Загальний приріст (скорочення) населення за рік, тис. осіб

Природний приріст

(скорочення), тис. осіб

Міграційний

приріст

(скорочення), тис. осіб

Частка скорочення населення,%
природного міграційного
1990 51944,4 105,9 27,6 78,3
1991 52056,6 112,2 -39,1 151,3
1992 52244,1 187,5 -100,3 287,8
1993 52114,4 -129,7 -184,2 54,5
1994 51728,4 -386,0 -243,1 -142,9 63 37,0
1995 51297,1 -431,3 -300 -131,6 69,5 30,5
1996 50818,4 -478,7 -309,5 -169,2 64,8 35,2
1997 50370,8 -447,6 -311,6 -136,0 69,5 30.5
1998 49918,1 -452,7 -300,7 -152,0 66,5 33,5
1999 49429,8 -488,9 -350 -138,3 71,7 28,3
2000 48923,2 -506,6 -373 -133,6 73,5 26,5
2001 48401,5 -521,7 -369,5 -152,2 70,8 29,2
2002 48003,5 -398,0 -364,2 -33,8 91,5 8,5
2003 47622,5 -381,0 -356,8 -24,2 93,5 6,4
2004 47267,0 -355,4
на 1.10.05 47015,0 (46930,0)*

-252,0

(-337,0)*


Лише 60% українського населення у 2001 р. вважалося умовно здоровим, а решту становили інваліди та особи, які перебували на диспансерному обліку. Загальна кількість новонароджених скоротилася з 691 тис. у 1989 р. до 410,8 тис. у 2003 р. [2].

Екс-міністр сільського господарства С. Рижук так коментує причину депопуляції в сільській місцевості [3] „П'яні села. Кожен рік навідуюсь на могили в рідне село... На кладовищі - одні лише удовиці. В мирний час - як після війни... Страшно!... Серед молоді - повна байдужість. Гірка і жалібна статистика: із тисячі селян - лише 50 працездатні. Причому, з 8 млн., які при силі і здоров'ї, майже 3 млн. не мають постійної роботи. Половину сукупного доходу селян дають їм підсобні господарства".

Демографічні негаразди в суспільстві завжди тісно пов'язані із соціальними проблемами, рівнем добробуту населення. У цьому контексті досить показовими є такі експертні дані: станом на 1 січня 2004 р. сума невиплаченої заробітної плати в країні становила 1,9 млрд. грн.., на 1 червня 2004 р. - 2 млрд. грн. Загальна заборгованість із заробітної плати в Україні на 1 липня 2005 р. становила 1341,3 млн. грн. - за даними Державного комітету статистики України. У загальній структурі заборгованості найбільша частина припадає на Донецьку (330,2 млн. грн.. на 1 липня 2005 p.), Луганську (138,9 млн. грн) і Дніпропетровську (82,5 млн. грн..) області. Наприкінці 2003 р. майже половина працюючих (49,8 %) отримувала заробітну плату, нижчу за прожитковий мінімум, встановлений для працездатної особи. Понад 40 % населення України знаходиться за межею бідності. Станом на 1 лютого 2004 р. на обліку в державній службі зайнятості перебувало 1044,8 тис. громадян.

Міграційні потоки населення зменшилися з 33,8 тис. осіб у 2002 р. до 24,4 тис. у 2003 р. Проте, на жаль, не за рахунок поліпшення умов життя чи зростання національної свідомості громадян – просто вже нікому виїжджати. Сьогодні 5 млн. українців працюють за межами України як остарбайтери, отримуючи мізерну зарплатню на рівні 300-400 євро (порівняємо: мінімальна зарплата в країнах Європи становить 1 тис. євро; в Україні середня заробітна плата дорівнює близько 60 дол.) [2]. Слід, однак, зауважити, що 5 млн. українських громадян, які працюють за кордоном, щомісяця переказують в Україну близько 1 млрд. євро. За 1-й квартал 2005 р. в країну надійшло близько 3 млрд. євро [4].

Мільйони українців потерпають від туберкульозу, цукрового діабету, венеричних захворювань. В Україні шаленими темпами поширюється епідемія СНІДу.

Коли б в Україні відбувалося реальне економічне зростання, яке в 2004 р. декларувалося Урядом (за статистичними даними приріст ВВП в цьому році становив 12,4 %), то воно, зрозуміло, мало б хоч якимось чином відбитися на соціально-демографічних показниках. Але ситуація, як бачимо, не змінилася на краще. Умови проживання в Україні, яка знаходиться в центрі Європи та проголосила курс на інтеграцію до Євросоюзу, гірші, ніж у багатьох африканських державах [2].

Протягом останніх років Україна, якщо застосувати спортивну термінологію, розтягнулася в шпагаті між капіталізмом і соціалізмом. До влади прийшли люди, котрі, мов піна, були підняті на поверхню. Добір проходив за особливими критеріями - нахрапистість, пристосовництво, пожадливість. Ці люди не мали твердого морального стержня, ідейного гарту, відчуття відповідальності перед народом. Нову-стару еліту часто-густо поповнювали люди декласовані, з кримінальною практикою. І взагалі, до розподілу пирога ринули всі, хто нахабніший. Наші ж демократи з партократами виявилися ідеальним середовищем для розкрадання країни. Вони швидко підрахували: якщо крадене поодинці вивозити за кордон, це виявиться, а якщо потечуть каламутні потоки, серед них легко заховати свої гроші. У такій атмосфері ажіотажного розграбування країни формувалася владна еліта. Чого ж від неї очікувати? Утверджені в Україні клановість, тотальність поборів, право сильного - блокують вільний бізнес, сковують інтелектуальний потенціал країни, відлякують іноземних інвесторів. Низька капіталізація, малий платоспроможний попит. І збільшити все це швидко - малоймовірно, навіть якби сталося диво й гроші потекли рікою [5].

В Україні більше, ніж в Росії шанують демократичні цінності, але менше - держава. В Україні нерідко владу здійснюють особистості, виховані на радянських цінностях, які не комплексують з приводу своєї некомпетентності, щоразу випробовуючи себе в різних кріслах, іноді займаючи їх декілька разів. Це створює безвихідну ситуацію, в якій володарює випадковість, безсистемність і хаотичність дій. Усе це разом з корупцією, непатріотизмом, аморальністю безмежно деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює провалля недовіри і відчуження між народом і владою [6].

Замість того, щоб займатися стратегічним розвитком власної держави, вся влада використовувалася лише для одного - розвалити попередню систему, щоб конкретні люди, наближені до неї, скористалися можливістю привласнити національні багатства. І це відбулося.

Зруйновані або скалічені: оборонний комплекс, який раніше давав до 30 % ВВП, АПК, який давав до 40 % ВВП, енергосистема, машинобудування, легка промисловість. Києвом їздять мінські автобуси, ЛАЗ рідко побачиш. Мале підприємництво практично не прогресує. Сьогодні в Україні воно дає 10—12 % ВВП, тоді ж в розвинених країнах -до 70 %. Це пояснюється тим, що в Україні створена система кланової монополістичної економіки. З допомогою влади наближені до неї клани „осідлали" найпривабливіші сектори економіки - енергетику, газ і все те, що має сировинну складову, що можна продати і заховати дохід в офшорах. Уряд піклується інтересами обраних кланів, які, „осідлавши" сировинну складову експорту, нищать підприємництво, бо не треба їм конкурентів, знищують конкурентне середовище всередині України, не допускають або блокують іноземні інвестиції. Все це також веде до скорочення внутрішнього ринку, до скорочення внутрішнього виробництва. В Україні сьогодні маємо чистий варіант італійського середземноморського бізнесу - сімейно-клановий. Наприклад, ТОВ або ЗАТ складаються переважно з родичів. Три останні роки відбувалося переростання сімейно-кумівського бізнесу (дрібного і середнього) у клановий (великий). Недарма вихідці з одного села, міста, області намагаються якимось чином лобіювати свої інтереси. На ідеологічному рівні наш шлях пролягає від утопії до утопії - від утопії комунізму до утопії ринку (утопії ринкової саморегуляції) [7].

Ми надзвичайно відкриті до світової економіки, наш експорт в структурі ВВП становить до 60 %. Це означає, що потерпає внутрішній ринок, скорочується власне виробництво, є загроза зростання безробіття. Саме тому 7 млн. громадян України шукають порятунку за кордоном. Але одночасно трудова міграція може нам давати 5-7 млрд. дол. відповідних заощаджень, які можуть і повинні бути повернені в Україну. Сьогоднішня ситуація (міграція кваліфікованої робочої сили та імміграція в Україну некваліфікованої робочої сили) призводить до того, що ми підрізаємо під корінь основний ресурс нашого інвестиційного зростання.

Очікувана тривалість життя знизилася з 65,6 років для чоловіків та 74,9 для жінок у 1990 р. до 62,7 - для чоловіків та 74,1 для жінок у 2002 р. і є однією з найнижчих у Європі (наприклад, у Німеччині очікувана тривалість життя становить відповідно 74,5 та 80,5 років).

Негативним чинником для України є відплив науковців і висококваліфікованих фахівців. Зокрема, кількість спеціалістів, які безпосередньо виконують науково-дослідні роботи, у 2002 р. проти 1991 р. зменшилася в 2,7 рази (з 295 тис. до 107,4 тис), у тому числі кандидатів наук - у 1,6 рази (з 27,8 тис. до 17,2 тис). Можна констатувати їх відплив у комерційну, фінансову сфери та за кордон.